You are here

Олег Сергеєв про каучсерфінг в умовах тоталітаризму та the best city in Ukraine

Опубліковано 8 міс 1 тижд тому
Спілкувався Олександр Березко, фото з особистого архіву Олега Сергеєва

[Сергеєв Олег Миколайович — Член Правління ПриватБанку, голова Правління Асоціації випускників Львівської політехніки у 2008–2016 рр. Прим. авт.]

Розмова з Олегом Сергеєвим в одній із затишних львівських кав’ярень переростає у інтерв’ю майже непомітно — головне встигнути увімкнути диктофон. Пан Олег, який є, мабуть, одним із найвідданіших випускників Політехніки, охоче згадує свої студентські роки.

...рухаючись у майбутнє з усією цією диджиталізацією, суспільство, на жаль, часто забуває про те, що ми все-таки залишаємось людьми. Чим відрізняємось від робототехніки (на сучасному її етапі розвитку)? Правильно, емоціями. Я вже не кажу про те, що, згідно з багатьма дослідженнями, для нас основною є підсвідомість. 90% — вплив підсвідомості, а лише 10% — це вплив свідомості на ухвалення рішень, будь-яких. Коли ти, скажімо, чуєш музику своєї молодості, ти відразу повертаєшся у той час емоційно, починаєш пригадувати, це впливає на тебе...

Олег Сергеєв з електронною обчислювальною машиною «Мир-1».

Олеже Миколайовичу, ви одразу зачепили питання зсередини нашого інтерв’ю :) У нас є таке питання: що було саундтреком вашого студентського життя?

Це був час диско. Я закінчив Політехніку у 1982 році. Тобто, час моїх студентських років — це, умовно, період диско. Ну, напевно, «Boney M.», «Baccara» — це якраз музика того часу.

Це якось впливало на стиль одягу?

Не дуже впливало. У ті часи можливостей для варіацій у одязі фактично й не було. У мене, наприклад, є чудова фотографія, де з нашим старостою групи, Сашком Шлапаком, ми стоїмо в однакових куртках. А чому? Бо щось купити у той час — це взагалі була проблема. По-перше, не було грошей, а по-друге, не було товарів. І коли з’явилася можливість купити куртки, ми купили однакові, бо якихось інших варіантів просто не було.

Скажіть, будь ласка, у Ваші часи — що вважалось крутим? Що було круто мати — якийсь предмет, якийсь гаджет? 

Гаджетів не було. Ну, по-перше, крутість — вона у різних товариствах, у різних суспільствах є різною, бо різними є й системи цінностей. Наприклад, плюнути за 3 метри — для якоїсь спільноти це може бути круто. Мені надзвичайно поталанило вчитися у Політехніці, у нас була фантастична група. І у нашій групі, наприклад, круто було мати знання, добре вчитися, бути фахівцем, швидко розв’язувати задачки з математики чи нарисної геометрії. Це було елементом авторитету в групі. Але все це, звичайно, залежить від спільноти.

Олег Сергеєв під час навчання у Політехніці.

Який Ви закінчили факультет?

Я закінчив факультет автоматики, спеціальність «АСУ» — «автоматизовані системи управління». 

Цікаво, а хто був найяскравішим викладачем? Можете згадати когось такого? 

Ну, безумовно, кілька викладачів залишилися в пам’яті. Що цікаво, найбільше запам’яталися найвимогливіші, ті у кого було найтяжче здати екзамен — це перше. І друге: напевно, великий вплив на нас мали особистості. Ну, наприклад, є викладач, з яким ми з 1977 року і до цього часу підтримуємо стосунки. Це викладач математики, Леонід Олександрович Новіков, який, по-перше, сам є непересічною особистістю. Які в нього були цікаві лекції, як він усе це розповідав... І зараз, коли відбуваються зустрічі випускників, ми його завжди запрошуємо, а він приходить до нас.

Чи жили Ви у гуртожитку?

Ну звичайно, звичайно. Це особлива сторінка студентського життя. Я жив у 11-у гуртожитку. У нас була така ситуація, що частина наших товаришів одружилася під час навчання й почала жити десь у місті. І практично у всіх них була мрія хоч на тиждень повернутися назад у гуртожиток.

З погляду яскравих згадок, то це, традиційно, вечері, коли народ збирається і хочеться їсти. А були, значить, такі хазяйновиті хлопці, які, наприклад, завчасно подбають про бульбу... І тут — «абсолютно випадково» — у кімнаті збирається 12-15 чоловік саме у той момент, коли з’являється пательня з бульбою... 

Хоча у радянські часи релігійні свята максимально приховувались, і ніяк офіційно не підтримувались, але традиції були традиціями. І от коли, значить, після Великодня усі збиралися та влаштовували Обливаний понеділок у гуртожитку, то було стільки емоцій, стільки смішного і веселого! Таке ніколи не забувається. 

Ці фото були зроблені у Вільнюсі під час зимових канікул на першому курсі.

Можливо, згадаєте ще якусь студентську традицію? 

Подорожі! У нас була дуже мобільна група, хоча можливостей у сучасних студентів є, звичайно, незрівнянно більше.

Ми діяли таким чином: не маючи достатньо грошей чи особливих зв’язків, ми контактували зі студентами, наприклад, із Вільнюса. Домовлялися, що ми їдемо до них, а вони потім їдуть до нас. І ми просто обмінювалися гуртожитками, тобто, якщо приїздила делегація, ми їх поселяли, робили екскурсію містом тощо. Таким чином нам вдалося побувати, окрім Вільнюса, ще й у Таллінні, Ризі, Москві... Ми просто телефонували та домовлялися.

Це було на рівні студентів?

Абсолютно. Тобто жодний деканат, чи інші адміністративні механізми не залучалися. Це були комунікації у межах студентської спільноти. Трохи заздрю сучасним студентам, які за умов відкритих кордонів можуть запросто зібрати компанію з 5, 7, 10 людей та поїхати куди завгодно — це величезні можливості.

Скажіть, чи бували Ви у нашому таборі в Алушті? 

Звичайно! У нас була група, яка дуже добре вчилася. Бували такі сесії, коли 25 чоловік здавало 7 екзаменів без жодної «трійки». З 25-и людей 13 мали підвищену стипендію, і це невипадково, тому що був колектив, у якому всі одне одного підтримували. Наприклад, перед екзаменом ми спеціально збиралися у бібліотеці, аби «підтягнути» слабших, або щоб разом повирішувати якісь задачки. Тобто, це була нормальна культура розвитку.

Ну і, відповідно, оскільки ми добре вчилися, багато хто міг отримати профспілкову путівку. Тому з 25-и людей в Алушту їхало одразу 7-10 з путівками і ще плюс 5-6 «зайців». Тобто разом 17 людей, які відпочивали гуртом. Одразу згадую організацію концертів та спортивних заходів — це були супер емоції! 

Олег Сергеєв з одногрупниками в таборі «Політехнік-1» в Алушті. Цей знак зберігся до окупації Криму.

Можете згадати який-небудь Ваш особистий студентський рекорд — не  конче спортивний?

Ну, у нас багато таких цікавих речей було. Наприклад, була практика вересневих поїздок у сільськогосподарські райони на збір помідорів. 

Це заробіток грошей був?

Ні, це замість навчання студентів відправляли, щоб збирати помідори. І ми цілий місяць не вчилися, а допомагали аграріям збирати урожай. Згадую одну з цікавих історій, коли наш колега, Сашко Шлапак, староста нашої групи, посперечався з дівчатами про те, що він їх обжене на одній нозі. Спір був на кілограм халви, а дівчина, з якою він заклався, каже: «я швидко бігаю, я добре тренувалася, і щоб мене тепер хтось обігнав, та ще й на одній нозі — такого бути не може». А Сашко тоді таки виграв! 

Щодо моїх особистих досягнень, то я не полишаю їх і зараз. Я, коли вступив сюди, до Львова, то одразу почав досліджувати місто. Тобто вивчав історію, архітектуру Львова. Під кінець навчання я вже водив екскурсії по місту для друзів. До слова, із задоволенням роблю це і зараз для своїх колег, якщо хтось приїжджає. Коли я почав працювати в іноземному банку, і впершеприїхали наші італійські колеги, я в аеропорту сказав: «welcome to the best city in Ukraine». Спочатку вони сприйняли це дещо іронічно. Проте за деякий час відбулась ротація керівництва, а коли наступного разу в аеропорту я традиційно зустрів їх словами «welcome to...», то почув у відповідь: «I know, I know — the best city in Ukraine».

Повернення зі збору помідорів.

Куди ведете гостей у Львові передусім?

Безумовно, це — Вірменська церква, яка є для мене особливим місцем. Також я дуже люблю вежу Корнякта. Чесно кажучи, є багато інших речей, які хочеться показати, наприклад, львівську сецесію, але це більш складно. 

Справді, тут немає чіткої локації.

Власне, це треба на ровері виїжджати, щоб усе побачити. Львів настільки бездонний! Я його вивчаю уже 40 років, і щоразу відшукую щось нове. 

Чи є у Вас якісь особливі студентські місця у Львові? Якась кнайпа тощо? 

Мені дуже шкода, що один бренд тих часів Львів таки втратив. Багато з тих, хто тоді вчився, пам’ятає пивбар, який був на вулиці Ґрюнвальдській і називався «Ґрюндік»*. Хоч ми ніколи там не зловживали алкоголем, але це місце було знаковим. Ну і, безумовно, кав’ярні, які були навколо Політехніки. Але туди потрапляли аж на старших курсах, коли вже могли дозволити собі каву з 50 грамами якогось «Vana Tallinn».

[*«Ґрюндік» згадував також Юрій Охріменко у тексті «Кнайпи моєї юності» (Незалежний культурологічний часопис «Ї», число 78/2014): «Улюблений пивбар студентів Політехніки знаходиться по вулиці Ґрюнвальдській і називається „Ґрюндік“. Мабуть саме тут у часи горбачовської перебудови народилася ідея однієї з перших львівських неформальних газет „Ґрюндік“. Вона випускалася на ксероксі під чудовим гаслом: „Менше піни — більше пива“». Прим. авт.].

Скажіть, будь ласка, якою була Ваша стипендія? І на що її вистачало?

Стипендія стандартна була 40 рублів, а підвищена — 56. Я отримував підвищену. Цього не вистачало на те, щоб одягнутися, але вистачало, щоб харчуватися. У принципі, якщо батьки давали ще 10 рублів, ми могли на ці гроші, наприклад, поїхати у Вільнюс. Чому? Бо квиток на потяг коштував приблизно біля 7-и рублів, тобто туди-назад — це 14. А проживання було безкоштовним, бо ми про це домовлялися. Шалені можливості щодо комунікації, які зараз є у молоді, — спілкування через Facebook та інші соціальні мережі... Ми просто брали телефон, телефонували, домовлялися, приїжджали — і  подорожували з мінімальними витратами.

Пригадаєте Ваш перший студентський заробіток? 

Безумовно. Традиційно, це була залізниця. Тобто, коли закінчувалося навчання, а період практики чи якісь канікули починалися, ми йшли на залізницю та домовлялися про організацію бригади, де студенти могли працювати і заробляти гроші. Це був, в основному, ремонт колії. Але для багатьох студентів дуже класним підробітком було СПКБ — Студентське проектно-конструкторське бюро, яке виконувало різні доволі складні замовлення. 

Що цікаво, за своєю теперішньою спеціальністю я працюю з Південним машинобудівним заводом імені Макарова і згадую, що свого часу ми працювали на проекті, де саме цей завод був замовником. Ми, студенти, розробляли для них програмне і апаратне забезпечення. Радію з того, що для сучасних студентів можливостей брати додаткову роботу та заробляти, є зараз значно більше.

«Сніговик».

Яку найбільшу суму витратили на дурницю у студентські роки?

Є одна з історій нашої групи, яку ми усі пам’ятаємо. Тоді був дефіцит товарів, тяжко було щось знайти. От я вже казав, що ми з Олександром Шлапаком у однакових куртках ходили, а не кремпувалися. Здається, ми й справді великого значення цьому не надавали. І от, під час поїздки з групою у Вільнюс, один наш колега захотів купити куртку. І тут якраз йому пропонують її купити — прямо на вулиці. Мовляв, треба лише зайти у підворіття, вони готові дати знижку тощо. Продавці виявились шахраями, якість куртки була жахливою. Наш одногрупник заплатив величезні, на той момент, гроші. Здається, 115 рублів — майже 3 стипендії. Коли він повернувся з цією курткою у гуртожиток, де ми жили, всі почали сміятися, бо це таки була жахлива річ. Тоді новий власник куртки сказав мудру фразу: «одну дурницю я вже зробив — купив, другу дурницю — одягати її — я робити не буду». 

Чи могли би Ви описати Ваші студентські роки однією фразою чи цитатою?

Це був класний час. Класний спілкуванням, пізнанням нового, формуванням спільноти, якимись і дурницями. Це й справді один із найкращих періодів у житті. Ми дуже щасливі, що можемо отак згадувати ті роки, відчуваємо величезні позитивні емоції. 

Яку пораду Ви б дали самому собі, який щойно отримав диплом Політехніки? Якби Ви зараз зустріли цього хлопця?

Я би порадив йому назавжди у серці залишити оте відчуття... Коли є цей елемент щастя, не треба лінуватися, треба насолоджуватися тими можливостями, які є. Треба розвиватися, але не тільки, щоб стати фахівцем, а просто тому, що це — життя, і потрібно отримувати від нього кайф і задоволення. Тоді ти разом з однодумцями створюєш, так би мовити, «додану вартість життя». Залишити усе це в серці, я вважаю, і означає залишатися молодим.

Фото зроблено в гуртожитку під час приготування до «тижня ввічливості» у 1977 році, коли чоловіча частина групи Олега Сергеєва вирішила провести тиждень поведінки справжніх джентльменів. Позбирали по гуртожитку краватки, одягли піджаки і цілий тиждень дивували одногрупниць надзвичайною ввічливістю: «прошу», «дякую», «будьте ласкаві», «дозвольте допомогти» тощо. Хлопці і так були достатньо добре виховані, а тут просто вразили своїх дам.

Фото зроблено через 30 років на зустрічі випускників 2007 року.

Що було найціннішим для Вашої кар’єри під час навчання? Що найцінніше Ви взяли з собою зі студентських років?

Студентську дружбу. Так склалось, що моя зміна професії — це якраз результат цієї дружби. У нашій групі ми добре зналися, тож могли довіряти одне одному. І коли постало питання, з ким можна рухатись вперед, то довго шукати не довелося. Передусім згадуєш про того, кому ти довіряєш, хто до тебе близький.

Яких змін, на Вашу думку, найбільше потребує система вищої освіти в Україні?

Складне питання. У нас зараз є дві проблеми: немає роботи і немає кадрів. У цьому сенсі найкращі кадри — це ті, які вже готові до роботи, тобто знайомі і з теорією, і з практикою. Наприклад, у банк ми з великим задоволенням беремо працівників, які не просто отримали диплом, а вже під час навчання встигли попрацювати. Тобто, той, хто вчиться і працює, отримує дві речі. Перше — заробляє гроші, а у нашому світі це потрібно, щоб робити своє життя цікавішим і яскравішим. І друге — він вже напрацьовує досвід, з яким може прийти, а разом з тим формує портфоліо зробленої роботи — це дуже хороший інструмент, щоб почати робити кар’єру.

------------------------

Візьміть участь у конкурсі від Олега Сергеєва на Facebook-сторінці Клубу.