Оксано Василівно, коли ви закінчили Львівську політехніку?
У 2001-у році. Cпеціальність — менеджер-економіст, спеціалізація — менеджмент організацій. Бакалаврат — туризм, готельний бізнес, рекреаційні зони. Магістратура — обробна промисловість. Кафедра економіки підприємств і менеджменту.
Ваша теперішня посада?
Народний депутат України, комітет з питань європейської інтеграції. Керівник підкомітету з питань регіонального та транскордонного співробітництва між Україною та країнами ЄС. Голова Постійної делегації України у Парламентській асамблеї НАТО.
Яка ваша перша асоціація зі студентськими роками? Яка картинка з’являється перед очима?
Перший курс. Двісті людей. Книгарня, у якій двісті чоловік хочуть купити одну і ту саму книжку, а їх лише чотири залишилось. І те відчуття, коли ти розумієш, що ти серед щасливчиків, яким вдалося придбати видання...
Вам вдалось?
Так, мені вдалось. Це був підручник «Економікс» Макколлена, дуже крутий. Це перша книжка, тоді ще російською мовою, яка дала можливість зрозуміти, хто такий економіст і ким ти станеш у майбутньому.
Чи можете описати ваші студентські роки однією фразою, яка би найкраще їх охарактеризувала?
Люди, товариство, знайомства. Це — почуття, це — початок життя, життя свідомого, дорослого.
Хто найбільше запам’ятався із викладачів?
Звичайно, було дуже багато викладачів, які бачили у тобі потенціал. І ти, ще навіть не маючи необхідних знань і вмінь, міг повірити у свої сили. Були ті, які справді дуже багато вимагали. І я, вже через багато років, вважаю, що вони мали рацію. Ти міг їх в той момент ненавидіти, бо вони ставили не ті оцінки, які ти хотів. Проте, зараз я розумію, що вони відіграли важливу позитивну роль у моєму житті.
Пам’ятаю ректора Рудавського [Рудавський Юрій Кирилович, ректор Львівської політехніки у 1991-2007 рр. — прим. авт.]. Коли ми прийшли на перший курс, він здавався великим грізним дядьком. А потім я зрозуміла, що він зовсім інший — дуже простий чоловік.
Згадаєте якийсь смішний випадок під час занять?
Було багато смішних випадків. Особливо, коли треба було на початку 5-го курсу годувати дитину під 4-им корпусом. Чоловік або свекор привозили малу і я мусіла бігати між парами.
На якому курсі ви були, коли народили?
Це було в кінці 4-го курсу, одразу після державних іспитів.
Що було популярною студентською їжею у ті роки?
Пам’ятаю, що було дуже класне хачапурі з картоплею на 4-му поверсі 4-го корпусу. Просто бульба в тісті, але всі її дуже любили. А взагалі, в студентські роки будь-яка найпростіша їжа надзвичайно смакувала!
Були якісь улюблені заклади, кафе?
Тоді біля Політехніки була лише «Кормушка», нормальних кафе не було. Якщо і було якесь, то треба було його займати за одну або й дві пари заздалегідь, щоб присісти із друзями.
Що було саундтреком вашого студентського життя? Яка музика лунала на фоні в той час?
Я вже з першого курсу їздила на європейські християнські з’їзди молоді. Там мені найбільше запам’яталась «Lambada», і ще «Macarena». Більше того, «Macarena» танцювали в Штутґарті навіть священники — це було по-справжньому унікальне місце. Коли я згадую романтичні зустрічі зі своїм майбутнім чоловіком під час студентських років, то одразу пригадую «Macarena».
Яка атмосфера панувала у вашій групі?
Надзвичайно дружня попри те, що всі ми були дуже різними. Багато моїх одногрупників були з різних куточків України. Ми разом їздили відпочивати в Карпати, у Винники на шашлики. Було багато нових знайомств, і кожен хотів показати, що він є особливим. Що важливо, усі ці люди, які тоді здавалися смішними, але насправді були дуже розумними і небайдужими, сьогодні є дуже успішними.
Чи ви підтримуєте стосунки з одногрупниками?
З багатьма — так.
Можете описати якусь яскраву студентську традицію? «Екватор»?
«Екватор» якраз і був у Винниках, це дуже усім запам’яталось. Також їздили і на бази Політехніки, мали багато таких можливостей.
Можливо, у економістів були свої особливі традиції?
Ні, але я була членом «Молодої просвіти», от там були свої традиції. Будучи в аспірантурі, я застала частину Майдану 2004 року. Саме під час цих подій я відчула, що Політехніка — це не просто університет, а спільнота. Окрім того, на нашій кафедрі студенти з викладачами завжди були дуже дружними. Все це створювало особливу атмосферу якої, здавалося, немає більш ніде.
Яку річ було круто мати під час ваших студентських років? Можливо, якийсь ґаджет?
Пейджер. Одного разу наш староста затримав виплату стипендії для цілої групи, але потім ходив з пейджером і був дуже крутим хлопцем. Стипендія тоді була близько 10 доларів, і він нам дуже довго потім її віддавав (сміється).
Тобто мобільних телефонів в принципі ні в кого не було?
Мобільні з’явилися вже на 4-5 курсі.
А у вас був пейджер?
Ні. В мене з’явився на 4-у курсі мобільний, бо моя сестра з її чоловіком вчилися і працювали в Голландії, і подарували мені. Це був «Ericsson» — великий, грубий.
Стипендію отримували?
Коли я була студенткою, то завжди мала стипендію. Навіть іноді дозволяла собі купувати дорогі речі (принаймні вони мені такими тоді здавалися). Наприклад, сумку.
Взагалі, я виросла у багатодітній сім’ї: нас п’ятеро. Для моїх батьків було дуже важливо дати усім дітям освіту і виховати відповідальне ставлення до грошей. У мене завжди було заховано в гаманці 10 доларів, які не можна було міняти. Тобто, я їх тримала про всяк випадок. Цей випадок не настав за всі 5 років навчання, бо мені завжди було їх шкода. Сьогодні ця купюра є дуже символічною для мене, я її досі зберігаю як недоторканний запас зі студентських років. Мабуть, це допомогло мені стати економістом.
Вставили її у рамочку?
Ні. Але вона захована у надійному місці з іншими документами того часу.
Яким був ваш перший студентський заробіток крім стипендії? Скільки заробили?
В той час я не працювала ніде. Хіба кілька місяців перед аспірантурою в своєму селі військовим обліковцем, де я сиділа і перекладала папери. Але у мене зразу після студентських років була аспірантура, де я знову мала стипендію. Також були студентські конференції та олімпіади, де я займала призові місця і отримувала премії — університет нас стимулював.
Зокрема, в кінці 5-го курсу я разом з Олею Мельник [д.е.н., проф. Мельник Ольга Григорівна, завідувачка кафедри зовнішньоекономічної та митної діяльності Львівської політехніки — прим. авт.] отримала премію для найкращих магістрів-економістів в Україні у розмірі приблизно 300 доларів з рук Віктора Пинзеника. Це була дуже крута відзнака і страшні гроші на той час. Нас, які отримали цю нагороду, було лише двоє на цілу Україну, і обоє — з Львівської політехніки.
Яку ви найбільшу суму витратили на дурницю в ті часи?
Тоді більше робили дурниць, ніж витрачали на них. Насправді, все, що я купувала, було мені дуже важливе і потрібне.
Найбільше розчарування студентських років? Якийсь epic fail?
Я була тою студенткою, яка шкодувала, коли не відбувалися пари. Я любила на них ходити. З мене сміялися, казали: «Оксана Семеряк йде або на пари, або в церкву молитися»... А мені завжди було чомусь шкода свого часу. Не знаю, за якими речима я би шкодувала... За вибором спеціальності — точно ні.
Я така, якщо світ чогось не дає, беру це собі сама. Зараз хіба шкодую, що не приділила уваги вивченню англійської мови. Тому кожного дня о 7 ранку я маю заняття і вчу її. Розумію, що повинна володіти нею перфектно, щоб виступати і в Брюселі, і в Страcбурзі — будь де.
Я, можливо, свого часу трохи шкодувала, що не жила в гуртожитку, бо знала, як мої одногрупники добре кооперувалися, вчилися разом.
Бували в гуртожитку?
Так, звичайно. Пригадую, були в гостях у трьох наших одногрупників зі Стрия, які жили разом. Коли хтось мені розповідає, що гуртожиток — це страшна річ, я дивуюся. В нас це зовсім було по-іншому, дуже цивілізовано і правильно. Сьогодні студентська атмосфера гуртожитку США чи Франції має такий самий вигляд. Звичайно, батьки допомагали часом зробити ремонт в кімнаті.
Але по-справжньому полазити по гуртожиткам мені довелося вже під час виборчої кампанії. От тоді я побачила і дахи, і підвали.
Щоб ви порадили самій собі, як тій, яка начебто щойно отримала диплом? З того досвіду, який вже є.
Диплом — це не просто карточка, яка щось засвідчує. За будь-яким дипломом має бути ще бажання далі вчитися. Отримання диплому не означає, що ти вже суперфахівець. Це — певний пройдений етап, після якого ти вже можеш рухатися по-іншому. Це ознака того, що ти починаєш формувати своє портфоліо особистих досягнень. Якось так.
Якщо ти хочеш конкурувати, ти можеш це робити виключно тим, що тебе буде вирізняти з-поміж інших. Потрібно більше конкурентних переваг, які створюються від твого бажання працювати, вдосконалюватись, вчитись, читати, спілкуватися, твоєї витривалості, твоєї працездатності. І інколи, навіть там де тобі буде бракувати якихось знань, але твоя наполегливість, твоя працьовитість — вона може компенсувати якісь із цих моментів.
Коли я отримала диплом, мені Кузьмін [д.е.н., проф. Кузьмін Олег Євгенович, директор Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки — прим. авт.] каже: «ну все, тепер тобі лишилося тільки дисертацію написати і захиститися». Справді, тоді взяти диплом і піти працювати в бізнес було би, напевне, для мене складно: я мала маленьку дитину, якій був лише рік. Проте, аспірантура дала мені дуже класний досвід, як і робота в якості голови Ради молодих вчених, яка дозволила співпрацювати і неформально комунікувати з представниками цілком різних спеціальностей. Тому сьогодні я знаю багатьох людей з різних індустрій, з якими дружу і пишаюся їхньою дружбою. Вони, щоправда, подекуди критикують мою діяльність, але також і допомагають.
Окрім того, з 2005 року, після Майдану, я була підприємцем. Пробувала себе і як бухгалтер, і як звичайний працівник на фірмі. Єдине, що там був дохід, і окремої зарплати я собі не платила. Ми намагалися довести, що можна чесно платити податки і непогано заробляти.
Оксано, ви були мамою і студенткою одночасно. Яку ви можете дати пораду сучасним студентам-батькам?
Я ніколи студентів не сприймала як дітей. Це вже цілком інше життя. І я би порадила одружуватись, народжувати, вчитися паралельно. Я здавала іспити, будучи вагітною, і дивувалася, як добре я відповідала на ті питання, які особливо навіть і не вчила, лише прочитала один раз. Мені здається, що у той період я мала загострений розум.
Наскільки відрізняється те, що ви вивчали в університеті від того, з чим вам довелось зіштовхнутися у професійній діяльності?
Знову ж таки, я не вважаю, що є неважливі знання. В нас у групі, наприклад, усі не любили філософію, соціологію, політологію. А для мене це були важливі предмети, хоча я, звичайно, розуміла, що не буду цим професійно займатися. Але... Можливо, було і дещо зайве. Просто ми не знаємо, що у житті нам буде необхідним. Тому ніколи не говори, що тобі не потрібен той чи інший предмет — час покаже. Я шкодую виключно за іноземною мовою, якій я мало приділила уваги і не вивчила її ще тоді, 15 років тому.
Яких змін, на вашу думку, потребує вища освіта в Україні? З чого потрібно почати?
Вища освіта — це не лише знання, це компетенції, це небайдужість, це дуже багато усього. Важливо пробувати працювати на будь-якій роботі, бути жертовним волонтером, вчитися жити і працювати в колективі. Сьогодні студенти, мені здається, не повинні зациклюватися лише на своїй спеціальності, а пробувати себе у громадському житті.
Наприклад, коли ти щойно вийшла заміж, або стала мамою, ти починаєш, фактично, займатися іншою спеціальністю, на якій ти не вчилася. Ти маєш навчитися готувати, маєш добре прибрати в хаті, маєш організувати свій побут, стати медсестрою, дизайнером, філософом і ще багато ким. Потім, коли ти є професійним діячем, ти маєш бути психологом, оратором, доводиться багато спілкуватися з людьми.
Я завжди кажу: треба усе робити з любов’ю до людей. Якщо ти будеш це робити з любов’ю, навіть якщо твоя професія не пов’язана із безпосереднім контактом з людьми, тобі все одно будуть допомагати.
Взагалі, потрібно усе життя вчитися. І я не поважаю тих людей, які кажуть: «я все знаю». Захоплення викликають ті, які продовжують вчитися впродовж усього життя — у 30, 40, 50, 60 років — вік не має значення. Також однозначно потрібно читати. Читання дозволяє людям думати.
Порадьте 3 книжки нашим випускникам.
Перша — це точно Біблія, її потрібно читати усе життя.
Сьогодні для мене важливою книжкою, яку я прочитала дуже швидко, є «Корона, або Спадщина Королівства Руського», написана різними людьми про Україну, про такі наші success stories. Це історія, яка дасть можливість зрозуміти, що ми за нація і пишатися тим, що ти українець. Тебе будуть поважати тоді, коли ти будеш поважати сам себе, чому ця нова книжка дуже сприяє.
«Тигролови» — це була вражаюча для мене книжка у шкільній програмі.
Також я любила читати Шевченка і Лесю Українку. Сьогодні згадую їхню творчість не лише під річниці. От іноді думаю: «скільки я знаю напам’ять віршів Шевченка?». Починаю пригадувати і розумію, що можу позмагатися у цьому.
Хто з відомих, або не дуже відомих діячів є для вас орієнтирами моральними, професійними чи іншими? Чий життєвий шлях порадите вивчати?
Фактично у кожній галузі є своя особлива людина. Мені, як жінці, звичайно, подобалися ті, хто творив моду. Я читала багато з того, що писала Коко Шанель. Якщо це кулінарія, то це Ольга Франко [Франко Ольга Федорівна, дружина Петра Івановича Франка, авторка книги «Перша українська загально-практична кухня» — прим. авт.].
Соломія Крушельницька — це така дуже потужна жінка, яка вперше мала автомобіль у Європі. Для мене це було стимулом, я вже теж 20 років за кермом.
Мені подобався Вінстон Черчилль, про якого я читала, і розуміла, що багато з його думок можна взяти і застосовувати сьогодні. Також Отто фон Бісмарк, до нього тепер знову звертаються.
Ви назвали кількох відомих жінок. Чи вам, як жінці, складно в сучасному українському політичному житті?
Однозначно сьогодні не є легко, проте, є з кого брати приклад. Наприклад, з Раси Юкнявічене, колишнього міністра оборони Литви, голови Парламентської асамблеї НАТО. Ця жінка створила Литовсько-польсько-українську бригаду імені Великого гетьмана Костянтина Острозького (ЛитПолУкрбриг) і мені пощастило зустрічати її у Львові. Для мене було дуже приємно і за честь, що пані Юкнявічене прийняла моє запрошення і у червні вперше відвідала Львів. До речі, найбільше часу у своєму візиті вона присвятила Львівській політехніці та Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.
Чи вважаєте ви себе феміністкою?
Я просто вважаю себе українською жінкою. Українські жінки завжди були сильні, потужні: княгиня Ольга; Роксоляна; Анна Ярославна, королева Франції. Також Еллісіф — Єлизавета Ярославна, яка була в Норвегії, і де про неї знають дуже багато. Більше того, сьогодні у цій країні вкорінене позитивне ставлення до українців, пронесене через покоління, саме через цю жінку.
Також варто згадати галицьких князів, за мужніми плечима яких часто стояли дуже сильні й розумні жінки. І завжди, коли ми бачимо успіх однієї людини в сім’ї, це означає, що обов’язково є підтримка з іншого боку — чоловіка чи дружини.
Коли сьогодні нам розповідають про фемінізм... Українська жінка завжди була, мені здається, в авангарді усього. На Слобожанщині, наприклад, жінки самі сватались до чоловіків, а не навпаки. Коли моя дочка сьогодні каже: «мамо, наш тато мав смак, що обрав тебе», я відповідаю: «доню, ти не повіриш, але це я вибрала його, а не він мене».
Останнє питання. Ви зараз багато подорожуєте і маєте шанс спілкуватися з представниками різних культур, стикаєтеся з різними системами державного управління. Що б ви хотіли принести в Україну з того досвіду?
Для мене прикладом того, ким я би хотіла стати в політиці, є Голда Меїр, прем’єр-міністр Ізраїлю. Мені розповідають, що вона не мала правильної політики щодо України, але вона мала правильну політику щодо своєї держави. Сьогодні Україна стоїть майже на такому самому шляху, щоб відбутися як держава.
Я часто люблю порівнювати і придивляюсь до того, наскільки ми схожі з кимось. Ми дуже схожі сьогодні з Ізраїлем, який знайшов вихід зі своєї ситуації. Фактично усі люди, які проживають там, розуміють, що вони багато завдячують великій кількості діаспори. Тому сьогодні 20 мільйонів українців за межами України — це дуже важливий ресурс, потенціал народної дипломатії для нашої держави. Президент Ґрод [Павло Ґрод, президент Світового Конґресу Українців — прим. авт.] може звернутися до будь-якого президента будь-якої країни.
Я у цих людей вчуся, вчуся менше робити помилок, вивчати особливості їхньої роботи у перехідних періодах. Маючи на сьогодні понад 200 законопроектів, більше, як 40 з яких вже стали чинними актами, я розумію, що одних законів недостатньо. Багато важить взаємодія, співпраця. Я ніколи не кажу: «це зробила я», навіть якщо це фактично є правдою, а кажу: «це зробили ми». Бо насправді, щоб реалізувати великий проект до кінця, треба пройти багато різних етапів, а це неможливо зробити самому.
Скажу відверто: для того, щоб Україна змінилася, потрібно, щоб твій сусід з тобою разом вийшли, умовно, підмітати вулицю. Іноді важливо, щоб усі спільно робили одну роботу, незалежно від своїх професійних навичок, кількості дипломів тощо. Роботу, яка в цей конкретний час потрібна твоїй державі.
------------------------
Візьміть участь у конкурсі від Оксани Юринець на Facebook-сторінці Клубу.